Автор лого - Belaya_ber
Ширина страницы: 100%| 3/4| Размер шрифта: 9 pt| 10 pt| 12 pt| 14 pt

Только зарегистрированные участники
могут голосовать
Війна… Одне коротке слово яке раз й назавжди перекреслило долі, мрії, сподівання. Те, що було колись єдиним розбилося навпіл, розділилося як полум’я та волога.
З’являлися й згасали зорі. Народжувалися й вмирали цивілізації. А війна тривала. Нескінченна війна вічних істот.
Більшість вже забули хто її почав і навіщо. Залишилася лише ненависть.
Замість величних міст, чистого зоряного неба, вітру під крилами – запах озону, диму та смерті. Повільно вмираюча планета. Світ, в якому давно нічого не створювалося, а лише руйнувалося.
Маленький спарклінг уважно дивиться на цей новий для нього світ. Для нього все, що він бачить – диво. Навіть ті, хто його створив були дивом.
Над ним схиляються двоє. Дві пари лінз – небесно-блакитна та яскраво-червона.
Десептикон з широкими крилами, на яких тьмяно поблискує фіолетова емблема, та автоботка у білій броні. Вони стоять поряд, мовчать, але в їх оптиці немає ненависті, лише тиха радість змішана з сумом.
Вони не вороги, хоча приречені ними бути. Вони обрали свою долю, свій шлях всупереч усьому.
Але що чекає на їх створіння?
Вічний захід, де панує руйнація та загибель?
Чи, може, світанок нової ери?
Десептикон обережно бере спарклінга у маніпулятори. Це створіння ще настільки маленьке, що легко вміщується на долоні. Воно видає тихе муркотіння та тягнеться до своїх творців. Тягнеться туди де під бронею б’ється іскра-душа – єдине джерело тепла у цьому великому та холодному світі.
- Ти диви, яке мале… мабуть нічого путнього з нього не вийде, - старанно приховуючи ніжність, невдоволено помічає темно-синій мех.
Автоботка тихо сміється та лагідно торкається плеча свого супутника.
- Ресте, це ж лише протоформа. Ти занадто багато вимагаєш від нього.
Десептикон не поспішає погоджуватися зі своєю подругою. Він уважно вивчає крихітне створіння у своїх долонях, боячись зізнатися навіть самому собі, що на іскрі стає тепліше від одного погляду на поки що безіменного спарклінга.
- Мені не хотілося, що б він виріс бозна чим, Айсі. Все ж таки я маю тримати марку.
- Ох, ця десептиконська гордість, - зітхає біла фем. – Він буде найкращим. Це я можу тобі пообіцяти.
"У кожному випадку для нас з тобою він дійсно буде найкращим, бо ми вклали в нього частинку своєї сутності", - подумала вона, але не стала говорити цього вголос.
Спарклінгу стало нудно спокійно сидіти у долонях свого творця, і він завовтузився, намагаючись розгледіти світ довкола. Рестлайн обережно передав малого Айсі. І лише тоді помітив два крихітних відростки на спинці свого створіння. Зародки майбутніх крил. Вже добре видно колір майбутньої броні – яскравий жовто-червоний. Ніжно блакитна оптика. І надзвичайна лагідність маленького спарклінга. Це все збиває десептикона з пантелику.
- І що з нього буде… - трохи розгублено бурмоче він, розуміючи, що серед його войовничого народу цьому спарклінгу місця немає. Але віддати його автоботам? Від цієї думки Рестлайна пересмикує. Тільки не це! Не вистачало щоб із його створіння зробили щось… «А врешті решт – кого ти обрав собі у супутниці життя?» – посміюється інша частина його сутності. «Її. Потенціального ворога. Ту, кого ти мав убити заради свого народу».
Айсі уважно зазирає йому в оптику, стурбована раптовим мовчанням, і намагається зрозуміти його думки. Та безрезультатно. Не дарма ж десептикони звикли тримати всі свої емоції при собі.
Спарклінг швидко втомлюється і затихає. Блакитні лінзи затухають, і він йде в оффлайн. Рівний гул рідних голосів так чудово заколисує…
Тепер вже обидва творця роздивляються свою бету.
- І як ми його назвемо? – трохи насмішкувато питає Рестлайн. – Треба якось непафосно.
- Може Файрлі, - пропонує Айсі. – Йому підійде. Як ти гадаєш?
Десептикон на мить замислюється. Взагалі то він сам планував дати спарклінку ім’я, на правах головного. Але пропозиція фем досить непогана. Може й підійде…
- Ну-у, - не збираючись здаватися одразу каже він. – Можливо… Взагалі то непогано. Незвичайному мехові – незвичайне ім’я.
Замість радості Рест бачить в оптиці своєї подруги сум та тривогу. Вона нахиляється до сонної бети та лагідно гладить її по голівці.
- Він буде незвичайним, Ресте. Віриш? Але чи буде щасливим?
Десептикон спирається на підзарядну камеру, де засинає спарклінг.
- Це залежить не від нас, Айсі. А від нього. І як не дивно, я тобі вірю. Навіть насмілюся припустити, що Файрлі буде чимось більшим ніж пересічний мех…
Автоботка твердо дивиться в палаючу червону оптику і м’яко посміхається.
- Так, Ресте, він буде набагато більшим.
Тихе муркотіння порушує тишу. Світ зіщулюється до цієї кімнати, цих голосів та ніжного тепла. Більше немає нічого. Нічого більш важливого, ніж ті, хто поряд. Ті, чиє життя дорожче за власне. І це розуміють всі троє. І десептикон з фіолетовою емблемою, що стала символом війни та страждання. І автоботка, яка присвятила своє життя спасінню життів інших. І маленький Файрлі – створіння двох ворогуючих рас. Маленьке диво серед жахіть вмираючого світу.